«Двічі таран» Микола Лісконоженко

Джерело: Семен Воловник. Двічі таран // «Серп і молот» за 8 травня 1976 р. — С. 2-3.

Кожен із нас щодня йде знайомими з дитинства вулицями рідного міста, поспішає на роботу чи навчання, повертається додому після трудового дня, крокує на зустріч із друзями, у парк, кіно. Наш погляд ковзає по будинках, табличках із назвами вулиць. І ми не замислюємося, що ці будинки та вулиці були свідками численних історичних подій, які відбувалися в нашому краї, що самі лише назви вулиць можуть багато розповісти уважному слухачеві. Це має великий пізнавальний і практичний інтерес, і недарма назвами вулиць, як і іншими географічними назвами, займається окрема географічна наука — топоніміка. Спробуємо й ми уважно вдивитися в назви мелітопольських вулиць, послухати, наприклад, їхню розповідь про недавнє героїчне минуле, про тих, чиїми іменами названі наші вулиці.

Двічі таран

У всіх військових частинах Радянських Збройних Сил кожен день завершується традиційною перевіркою. Шикується ввечері й особовий склад однієї з ескадрилей н-ської авіачастини. «Лейтенант Лісконоженко!» — вигукує старшина. У відповідь чітко й урочисто лунає голос найкращого воїна підрозділу: «Герой Радянського Союзу лейтенант Лісконоженко загинув смертю хоробрих у боях за свободу та незалежність нашої Батьківщини». Дивляться безвусі бійці на фотографію молодого хлопця в льотній формі, і, мабуть, не один із них замислюється: де і коли починалося життя героя, якими шляхами йшов він назустріч своєму подвигу?

...У тривожному 1919 році в українській родині Лісконоженків народилася п'ята дитина. Малюка назвали Миколкою. Часи були важкі. Тягнулися з усіх сил, допомагали одне одному. Життя йшло. Микола навчався у 18-й мелітопольській школі, потім у фабрично-заводському училищі, і ось він уже стоїть біля верстата паровозного депо. Робоча професія дає впевненість, можливість відчутно допомагати сім'ї... Чи був він задоволений? Так, безумовно. Але десь у глибині душі народилася і жила мрія: літати. З газетних сторінок дивилися усміхнені обличчя пілотів — рятівників челюскінців. «Республіці Рад — надійні червоні крила», «50000 комсомольців — до лав повітряного флоту» — закликали яскраві гасла.

Гриміли на всю країну імена Валерія Чкалова та його відважних друзів. У Мелітополі в цей час відкрився аероклуб. Його маленький навчальний літак У-2 дав путівку в небо не одному десятку сміливців. Мине час — і багатьох із них Батьківщина вшанує високими нагородами та званнями, багато хто з них зустріне свою смерть у димному небі війни. А поки... Поки Микола після роботи, похапцем поївши, поспішав на заняття в аероклуб, його наполегливість і завзяття принесли перші скромні успіхи, похвали інструкторів. Восени 1936 року він остаточно обрав свій шлях: подано заяву, і ось уже на ньому нова, гарна форма курсанта льотного училища. Польоти, вивчення техніки — потягнулися будні військового навчання. Суворий іспит настав червневого ранку 1941 року...

Ворожі полчища шалено рвуться до Москви та Ленінграда. Армади літаків скидають тисячі тонн вибухового металу. Гітлерівський чобіт уже топче древню новгородську землю. Сп'янілі від успіхів, фашисти біля села Мала Вішера йдуть у «психічну атаку». Вона коштувала ворогу трьох тисяч убитих. Фашистам доводиться окопуватися. Радянське командування вирішує в цей час завдати силами п'ятдесят другої армії контрудару і звільнити Маловішерський район. У цьому наступі важлива роль відводилася авіації. Розвідка укріплень і сил ворога, штурм його позицій, прикриття наземних військ — роботи нашим пілотам вистачало, тим більше, що чисельно авіація ворога значно перевищувала нашу.

Відкрита землянка на околиці Кам'янки — армійський командний пункт. Генерали Кликов і Писар узгоджують деталі майбутнього наступу. Повідомлення з поста наземного спостереження: «Велика група бомбардувальників Ю-88 під прикриттям винищувачів МС-109 йде курсом на схід». Хвилиною пізніше в розташуванні однієї з ескадрилей пролунала команда: «Ланка лейтенанта Лісконоженка — на зліт!» Трійка винищувачів рвонула в імлисте осіннє небо. Важко сказати, про що думав тоді 22-річний комсомолець Микола Лісконоженко. Мабуть, про наступний бій, про бойову машину... А може, про свято Жовтня, що наближалося, про товаришів. Це був лише четвертий його бойовий виліт. Він не знав, що п'ятого вильоту вже не буде, що годинник на дошці приладів лічить не тільки льотні хвилини, а й час до його подвигу та безсмертя.

Згадує очевидець бою — генерал-лейтенант Кликов:

На великій висоті наша ланка веде бій із шісткою винищувачів ворога... Раптом одне з наших орлят відокремилося і кинулося вниз. Нам здалося, що його підбили. Але він із висоти кинувся на бомбардувальник, який проходив нижче, вдарив пропелером і відрубав йому хвіст, «Юнкерс» загорівся і впав униз... Стрій бомбардувальників порушився, вони повернули назад, скидаючи куди попало бомби. А «орлятко» піднімалося свічкою вгору й одразу ж було атаковане трьома літаками. Льотчик не стріляв, мабуть, закінчилися патрони. Він кинувся на найближчий до нього винищувач на таран... Після удару гітлерівець падає, а в наш бік із різким зниженням ішов наш літак.

Витискав останні сили пошкоджений мотор. Стиснувши слабнучими руками штурвал, Лісконоженко вів літак на посадку. Ось уже шасі торкнулося засніженого поля. Раптом різкий поштовх: зрадницьки прихований під снігом пень. Вдарившись головою об приціл, Микола знепритомнів.

Пілоти, оточивши літак, побачили, як із кабіни обережно виносять їхнього улюбленця Миколу Лісконоженка. Кров заливала годинник, що тікав, як і раніше. Поранення в груди, плече і голову виявилися занадто важкими. Він помер того ж дня в польовому госпіталі.

Війна стала сторінкою історії. Історики пишуть, що більшість повітряних таранів припадає на перші, найважчі місяці війни. М. Г. Лісконоженко здійснив, мабуть, уперше в історії авіації два тарани в одному бою. А в нагородному листі було коротко записано: «Він виконав свій військовий обов'язок... гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу».

Мчить залізницями країни тепловоз імені Миколи Лісконоженка, комсомольська бригада слюсарів депо виконує норму за Героя. У травні 1965 року мелітопольці, шануючи свого земляка, дали його ім'я вулиці в південній частині міста. Вони зараз поруч — вулиці, що носять імена радянських соколів, мелітопольців М. Г. Лісконоженка та соратника Чкалова О. В. Бєлякова. А за багато кілометрів звідси новгородські піонери приносять квіти до могили М. Г. Лісконоженка і присягають бути такими, як він.

Семен ВОЛОВНИК

Джерело